Баланс між стеженням та приватністю: уроки першого року пандемії

У Facebook та Instagram є прекрасна функція «Спогади». З її допомогою можна подивитись, що ми писали в цей день у минулі роки. Спогади цих днів нагадали, що ось уже рік як ми живемо у стані локдаунів та пандемії.

Спогади скоро принесуть мені фото порожніх вулиць, скріпи перших онлайн-пар та радість від першої кави на вулиці. Проте колонка Ювала Ноя Харарі у FT  нагадала мені іншу проблему, про яку я писала весь рік — проблему цифрового стеження та приватності.

Пандемія 2020 стала першою технологічною. Коли влада отримала можливість з великою долею достовірності знати, як відбувається зараження та використовувати ці знання для боротьби з пандемією. Першими в ідеях цифрового стеження задля боротьби з пандемією стали китайці. І уже тоді, в березні, стало зрозуміло, що пандемія — це криза, яку багато хто захоче використати задля посилення технологій цифрового стеження.

Розуміючи це, в компаніях Google та Apple взялися розробити спеціальну систему стеження за контактами, яка водночас не перетворилася б в інструмент глобального стеження за користувачами. Більше того, компанії Google та Apple пообіцяли, що в їх магазинах додатків будуть допущені лише ті офіційні додатки Covid-моніторингу, які використовуватимуть розроблену ними систему. Проте ідея Covid-додатків для моніторингу провалилась через те, що не набралося критичної маси людей, що встановили їх.

Водночас право на приватність в Covid-епоху все сильніше знищується. Цього року я писала про те, що компанії стежать за співробітниками https://bit.ly/3qQqeFN — із благородною метою дотримання карантинних обмежень, але ж стежать. Клас інструментів BossWare набув особливої популярності у другій половині карантину.

Ці всі кейси та тексти я пригадала, коли читала колонку Харарі, відомого захисника права на приватність та супротивника ідеї глобального та державного стеження.

Харарі пропонує притримуватися трьох правил щодо стеження, якщо самого стеження як такого уникнути не вдається.

Перше правило — використовувати ці дані із благородною метою, а не заради шкоди.

Друге правило — стеження має бути взаємним: якщо держава чи компанія стежить за громадянами, то й ті мають право знати, як використовуються їх дані.

І третє — не збирати отримані дані в одному місці.

Харарі розшифровує ці три тези. І його розповідь виглядає як утопія, бо «використання даних з метою, а не заради шкоди» — це те, чого не вдалося реалізувати Facebook / Google та іншим учасникам капіталізму спостережень. Героїчна їх боротьба в цьому напрямку потерпіла фіаско і хоча нові вибори епохи Facebook ніби-то пройшли без порушень версії 2016, інфодемія стосовно корона вірусу та вакцини виявилась неподоланим бар«єром і можна лише уявити, скільки у світі є жертв, які реагували на корона вірусні теорії змови через те, що на них таргетувалась відповідна реклама.

Щодо взаємного стеження — спроби хоча б зрозуміти, де є наші дані і що з ними відбуваються, ініціюються уже давно, проте ситуація зайшла занадто далеко і зрозуміти, що відбувається з нашими даними, дуже важко.

Пандемія ще не завершилась і багато хто впевнений, що це лише перша із низки нових, які нас чекають найближчим часом. З одного року, багато побоювань перших тижнів не виправдались протягом цього року. З іншого, відбулась легітимізація багатьох інструментів спостереження. На щастя, одночасно з цим відбувається посилення законодавчих обмежень стосовно роботи з даними користувачів, використання технологій спостереження (до прикладу, розпізнавання) та й інших важливих моментів. Наскільки ці обмеження будуть стримувати ідею спостерігати всюди й за всіма — покаже лише час.

Internetessa прочитано 78079 раз